Типові відхилення у поведінці дитини-дошкільника

Типові відхилення у поведінці дитини-дошкільника та їх корекція

У психологічній практиці часто доводиться мати справу з дітьми дошкільного віку, яких характеризують по-різному: "агресивний", "упертий", "конфліктний", "вередливий", "закомплексований", "тихий", "загальмований" тощо. Це категорія дітей, які своєю поведінкою досить помітно відрізняються від ровесників.

Як свідчать наші спостереження та експериментально-психологічні дослідження, розвиток психічних процесів цієї групи дошкільників відбувається в межах вікової норми, і відхилення у дитячій поведінці не зумовлені клінічною симптоматикою. Однак ускладнення і труднощі, які переживає кожна дитина, хвилюють дорослих (вихователів і батьків) і потребують від них підвищеної уваги та особливої педагогічної майстерності.

Кожна дитина — неповторна, тому й підходити до неї потрібно з урахуванням тих впливів, які справляють на неї виховання, навчання та соціальне середовище. Дорослі мають зрозуміти справжні причини відхилень у поведінці дитини з огляду на її індивідуально-типологічні особливості, можливості й інтереси, стиль сімейного виховання. Через спостереження за дитиною в різних ситуаціях: як вона поводиться в нових умовах, як реагує на труднощі під час виконання навчальних завдань, яким способом вирішує конфлікти, вихователі матимуть змогу виявити відхилення в дитячій поведінці та скоригувати їх. Безперечно, ця допомога стане продуктивною, коли буде відома модель сімейних стосунків, тих різноманітних впливів, яких зазнає дитина від членів своєї сім'ї — людей різної статі, віку, вподобань, які повсякденно, щомиті виховують своїми вчинками, інтонацією, висловлюваннями, жестами, мімікою. Справедливо зазначити, що від того, наскільки серйозно батьки ставляться до дитячих проблем, як глибоко розуміють її емоційний стан, допомагають їй оволодіти новими способами адаптації, залежатиме формування важливих моральних якостей, рис характеру, способів поведінки, які мають винятково важливе значення для наступного вікового періоду життя їхньої дитини.

Для формування та розвитку здорової особистості вирішальне значення має ранній емоційний досвід. Якщо дитина дошкільного віку розвивається відповідно до встановлених вікових норм, то головною причиною відхилень в її поведінці є здебільшого неправильне виховання в сім'ї. Відсутність системи ціннісних орієнтацій, непослідовність сімейних дисциплінарних вимог, невміння дорослих налагодити психологічний контакт з дітьми спричинюють виникнення таких відхилень у дитячій поведінці, як агресивність, замкнутість, пасивність, тривожність, невпевненість, плаксивість. Таким дітям важче призвичаїтися до нового, вони частіше конфліктують з ровесниками та членами своєї родини.

Численні психологічні дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів підтверджують велике значення дитячо-батьківських стосунків у розвитку кожної особистості. Як зазначав Г.С. Костюк, виховання, яке зводиться лише до зовнішніх впливів (накази, заборони, тощо) та ігнорує внутрішні зміни в думках, почуттях, потребах і прагненнях вихованців, приречене на невдачу. Воно породжує негативні риси дитини, які спочатку виникають як ситуаційні явища і виражають її протидію грубим вимогам дорослих, а згодом закріплюються і перетворюються на стійкі характерологічні риси.

До основних типів неправильного виховання спеціалісти відносять емоційне відчуження (тип "Попелюшки"), "гіперопіку" та "гіпоопіку", виховання за типом "кумира сім'ї", підвищену моральну відповідальність і тип "вихователів-конкурентів".

Гіпоопіка — це вид украй неправильно організованого виховання, що виявляється у цілковитій безконтрольності та відсутності нагляду, інтересу до справ дитини, її проблем і захоплень. Діти відчувають, що дорослим байдуже до них. Брак постійної батьківської уваги, відсутність режиму, недостатній контроль за поведінкою дитини часто стають причиною знайомства з асоціальним оточенням.

Абсолютна протилежність такому вихованню — гіперопіка, що передбачає надмірну опіку та дріб'язковий контроль за кожним кроком дитини. Низка постійних, заборон, коли дитина не має права на власну думку, прийняття рішення, самостійність та відповідальність, створює в неї враження, що їй "все не можна", а ровесникам "все можна". Зрозуміло, що за таких умов дитина не має змоги вчитися на власних помилках і накопичувати особистий досвід.

Виховання за типом "кумира сім'ї" проявляється в надмірній опіці, коли батьки намагаються максимально і некритично задовольнити всі забаганки своєї дитини. З дитинства малюк росте в атмосфері постійного схвалення, обожнювання, захоплення ним. Такі умови фактично програмують дитину на кризову ситуацію в майбутньому, звичка бути найкращою та найпершою, високий рівень домагань, з одного боку, та брак особистого досвіду, невміння працювати — з іншого, можуть стати причиною істеричної дитячої поведінки.

Виховання за типом "Попелюшки", або емоційного нехтування, призводить до того, що дитина почувається непотрібною в сім'ї, вона — тягар для своїх батьків, без неї було б вільніше всім. Ситуація ще більше ускладнюється, коли в дитини є брати або сестри, до яких ставляться набагато краще. Постійне усвідомлення себе небажаною, нелюбимою стає головною причиною невротизації дитячої особистості.

Різновидами неправильного виховання в сім'ї є також жорсткі взаємини: суворі покарання за незначні провини, "зривання зла" на дитині. Вся сім'я перебуває в атмосфері неприязні, між членами родини виросла невидима стіна, кожен живе сам по собі, без допомоги, підтримки, турботи інших. Навіть, якщо в сім'ї немає бійок та голосних лайок, такі обставини впливають на подальший психічний розвиток дошкільника.

У випадку завищеної моральної відповідальності батьки покладають великі надії на майбутнє своєї дитини і очікують від неї великих успіхів. Найчастіше ці вимоги — проекція нездійснених задумів та мрій батьків. Дитина постійно зосереджена на тому, щоб не засмутити своїх рідних, виправдати їхні надії, внаслідок чого відчуває постійну тривогу, напруженість, втому, що також впливає на стан її психіки та поведінку.

Ще однією причиною дисгармонійного виховання вважають наявність "вихователів-конкурентів". Це приклад сім'ї, де одночасно вихователями є представники кількох поколінь. Батьки, бабусі, тітки дотримуються різних поглядів щодо методів виховання, впроваджуючи їх, часто конкурують між собою. Такий виховний "безлад" може стати джерелом неспокою для малюка, спричинить хворобливі прояви в його поведінці.

Як свідчить досвід, батьки, які звертаються за психологічною допомогою стосовно "проблемних" або "важких" дітей, самі в дитинстві потерпали від конфліктів з близькими дорослими. Нині ж вони підсвідоме відтворюють "знайомий стиль" виховання. Безперечно,значення моделі батьківської поведінки важливе не тільки на ранніх етапах розвитку дитини, вплив її зберігається і протягом усього життя.

Відсутність або недорозвиненість емоційних стосунків з близьким сімейним оточенням, особливо з матір'ю, може стати причиною неблагополучного розвитку особистості. Ранній період прихильності до матері є ніби емоційним еталоном у наступних стосунках з людьми. Дитина, яка пережила материнську несправедливість і образу, стає хворобливо сприйнятливою до найменших проявів байдужості, дедалі більше замикається в собі, протиставляючи існуючому та уявному злу свою неслухняність, виявляючи упертість, робить все наперекір дорослим, щоб нагадати про себе, заявити людям про своє право на увагу, — застерігав відомий педагог В.О. Сухомлинський. Дефіцит духовної близькості з батьками ускладнює ідентифікацію з ними, провокуючи пошук зразків наслідування поза рідною сім'єю.

Важливо зазначити, що діти вчаться в батьків відповідних способів поведінки не тільки через декларовані правила, а й через спостереження за їхніми стосунками. Коли вимоги до правил поведінки та батьківський приклад будуть співпадати, то і дитина буде відтворювати батьківську поведінку, та якщо батьки говорять одне, а роблять інше, вимагають від малюка чесності, а самі обманюють один одного, закликають до стриманості, а самі сваряться і б'ються, то для дитини ситуація особистого вибору поведінки буде дуже складною.

Надзвичайно важливим моментом для кожної дитини і відповідальним для батьків стає входження її в нову соціальну групу — відвідування дитячого дошкільного закладу. Перші дні і навіть місяці перебування в дитячому садочку стають для багатьох дошкільників важким випробуванням. Розлука з матір'ю, присутність незнайомих дорослих, перебудова звичного стилю життя викликають у багатьох дітей вередування, упертість, плаксивість, розладнується сон, знижується або зовсім зникає апетит, спостерігається тимчасова втрата навичок самообслуговування, іноді з'являються нервові тики й енурез.

Багатьом із зазначених неприємностей можна запобігти, якщо дбайливі батьки зможуть правильно і завчасно організувати адаптивний період для своєї дитини. Наприклад, ще задовго до офіційного відвідування дитячого садочка вони разом з дитиною знайомляться з вихователем і дітьми, вивчають режим групи, оглядають кімнати, гуляють на його подвір'ї, в перші дні перебування малюка у групі забирають його раніше або протягом деякого часу мама залишається з дитиною.

Рекомендовані прийоми допоможуть поступово звикнути до режиму дня, занять, нових ровесників. У дошкільнят зменшаться емоційне напруження, тривожність, формуватиметься позитивне ставлення до перебування у садочку. Більшість дітей переступають поріг дошкільного закладу у віці, який спеціалісти називають "кризою трьох років", початком усвідомлення свого "Я". Малюк спочатку діє, а потім пізнає себе у новій якості, що призводить до суперечностей з тими, хто поруч. Поява відомого всім "Я сам" характеризується підвищеною вразливістю до оцінок дорослого.

Однією з форм протесту проти обмеження дитячої самостійності є така особливість поведінки, як упертість. Уперта дитина чинить опір вимогам дорослих, якщо ці вимоги суперечать її бажанням та намірам, вона категорично вимагає або обстоює тільки те, про що сама сказала, а початкове рішення визначає подальшу дитячу поведінку. В таких ситуаціях дорослий має дбайливо добирати форму пред'явлення своїх вимог дитині, що дасть їй змогу зробити власний вибір. Коли ж дитина повстає проти всієї системи стосунків, що склалися, а не проти конкретних вимог дорослого, то психологи називають цей прояв поведінки непокірливістю або ж норовливістю. Малюк прагне робити все самостійно, наполягає тільки на своїх потребах і не сприймає того, що пропонують Інші. Така гіпертрофована тенденція до самостійності може призвести до свавілля, неадекватності поведінки дитини та спровокувати додаткові конфлікти з дорослими. Якщо конфліктність стає регулярною, то говорять про протест-бунт. Описані явища призводять до того, що дитина психологічно віддаляється від близьких дорослих, змінюється її ставлення до інших і до себе.

Безпідставна плаксивість, некерованість, вередування можуть зумовлюватися типом темпераменту дитини. Обмеження та заборони, звичні для однієї дитини, викликають раптовий емоційний протест в іншої. Такий стан характерний для дітей з неврівноваженим типом нервової системи, з помітною перевагою процесу збудження над гальмуванням. Спостерігаючи за розвитком дитини-холерика, можна побачити різні форми емоційного протесту: гнів, крики, сльози, "моторну бурю" і навіть спрямовану агресію. Такі діти зазвичай кидаються на батьків, б'ються, кусаються. На противагу холерикам, діти з меланхолічним типом темпераменту швидко стомлюються, стають пасивними, кволими, майже не протестують проти батьківських заборон. Боротьба за незалежність у дітей вираженого сангвінічного та флегматичного типів теж негативно позначається на їхній поведінці. Зовні вони нібито і виконують заборони дорослого, але пристосовуються обминати їх, починають діяти тишком-нишком. І якщо дорослі не сприйматимуть прагнення малюка до самостійності як норму, то він навчиться приховувати свої почуття або знайде інші способи психологічного захисту. Часто кусання нігтів, смоктання пальців, виривання волосся, а іноді нервові тики й енурез стають інтрозахисними діями для дитини, що перебуває у стані психологічного неблагополуччя.

Одним з ефективних корекційних прийомів у роботі з "проблемними" дітьми вважають емоційне запобігання їхнім майбутнім вчинкам, тобто свідоме програмування дорослим тільки позитивних дій та результатів. Інтонаційно озвучене позитивне навіювання суголосне віковим особливостям емоційного сприймання дітей дошкільного віку, воно ґрунтується на їхній потребі "бути хорошим", тому категоричне серйозне "моралізування" не матиме бажаного впливу, хоч і є сильним подразником для дитячої нервової системи. Звичайно ж, великої помилки припускаються ті дорослі, які у спілкуванні з дитиною основним виховним методом вважають повчання та залякування.

У практичній роботі психолога з дітьми, які мають відхилення у поведінці, трапляються випадки, коли дошкільникові в новій групі присвоюють якесь прізвисько, підкреслюючи негативну рису або ж учинок, чим автоматично зараховують його до "недисциплінованих", "неслухняних". У такій несправедливій ситуації малюк змушений протестувати, прагнучи реабілітувати себе, при цьому в нього підвищується чутливість до особистої уваги та позитивної підтримки з боку вихователя. Компенсуючи неувагу дорослого, дитина обирає найпростіший та найдоступніший для неї спосіб — демонструє погану поведінку. Відтепер увага вихователя буде прикута до цього конкретного "порушника". Як відзначають психологи, особливо схильні до таких "маневрів" діти, в сім'ях яких не дотримуються моральних норм поведінки, використовуються неадекватні виховні прийоми, коли діти безпосередньо засвоюють негативні форми поведінки з атмосфери сімейних стосунків.

Прояви дисгармонійного сімейного виховання стають ще очевиднішими, коли діти дорослішають і діапазон словесного впливу на них розширюється та ускладнюється. Це значно активізує їхню взаємодію з найближчим соціальним середовищем, вони починають діяти помірковано, емоційно, передбачаючи наслідки своєї поведінки, але водночас життя дошкільників помітно ускладнюється через нові правила та вимоги, а їхні учинки не завжди задовольняють дорослих та не завжди відповідають прийнятим нормам поведінки. Дошкільники, яких дорослі називають "проблемними" або "важкими", у схожих режимах роботи чи схожих критичних ситуаціях демонструють різні емоційні реакції, самооцінку та сприйняття психологічної допомоги.

У процесі роботи з дошкільниками, що мають відхилення в поведінці і потребують особливої уваги дорослих, було виділено дві умовні групи дітей з огляду на їхні учинки та прояви емоційно-вольового реагування. Першу групу — "проблемно пасивні" — склали дошкільники, які відрізняються серед своїх ровесників невпевненістю, плаксивістю, тривожністю, сором'язливістю, страхами тощо. Як вже зазначали, вони не мають якихось відхилень у психічному розвитку, а особливості їхньої поведінки значною мірою зумовлені впливом мікросередовища, в якому вони виховуються.

Дошкільники групи "проблемно пасивних" нерішучі у стосунках з іншими. При зауваженнях або невдачах на заняттях "випадають з процесу", часто плачуть, довго залишаються емоційно "згаслими", безсилими, майже ніколи не звертаються по допомогу. Вони настільки невпевнені в собі, що навіть через тривалий час вважають, що не виконають завдання. На заняттях хронічно потребують додаткового стимулювання: повторення інструкції, наказу, навчання, допомоги, віддають перевагу малюванню та ліпленню, тихим іграм з невеликою кількістю учасників, психологічно комфортніше почуваються з молодшими дітьми. Порушення звичного режиму та порядку, поява незнайомих людей, висловлене дорослим невдоволення може стати причиною появи тривожності і довготривалого пригнічення. Іноді у відповідальних для дитини ситуаціях можна побачити, як напружується її тіло, червоніє та вкривається потом личко, зволожуються очі. Особливо це стосується дітей зі слабким типом нервової системи, коли нові подразники сприймаються як занадто сильні, такі, що загрожують індивідові та викликають почуття тривоги.

Психологічні дослідження свідчать, що діти цієї групи дуже часто мають занижені уявлення про себе та власні можливості. Низька самооцінка дитини — це здебільшого наслідок неблагополучного сімейного виховання. Зокрема, дослідження М.І Лісіної свідчать, що діти із заниженими уявленнями про себе виховуються в сім'ях, де на них не звертають уваги, звинувачують, принижують, вважають "невмілими" та "невдахами". Якщо дошкільник бачить себе очима близьких дорослих, які його неправильно виховують і неадекватно оцінюють, то і дитяче уявлення про себе буде заниженим, викривленим. Своєрідним психологічним захистом для дошкільнят з низькою самооцінкою і тривожністю стають придумані ними ритуали та жести.

Варто зауважити, що бажання бути непомітним зумовлюється не лише об'єктивною складністю конкретного завдання, а й невпевненістю у власних силах. Зазвичай у стані емоційного пригнічення різко зменшується продуктивність праці, розладнуються процеси мислення, знижується увага. Чим пригніченішою почувається дитина, тим менше вона розуміє і запам'ятовує те, що їй пояснює вихователь. Іноді вона не в змозі пригадати інформацію, яку добре запам'ятала раніше, а присутність незнайомого дорослого викликає скутість робочої пози, рука напружується, від чого написані в зошиті букви та цифри нечіткі, дрібні, нерівні. Для малюнків "проблемно пасивних" дітей характерні маленькі зображення, невиразність ліній та фігур, невеликий вибір кольорів та недостатня їх насиченість. Зважаючи на те, що період продуктивної діяльності цієї групи дітей обмежений 15-20 хв. (як правило, після цього темп роботи уповільнюється, більшає помилок, і дитина відмовляється виконувати завдання), режим і послідовність занять складаються відповідно до цих вимог. У такі моменти дуже важливо не поглибити дитячу вразливість, не посилити страх зробити щось неправильно. Для формування впевненості та появи зацікавленості вирішальною є позиція вихователя, його реакція, спокійний тон, підбадьорливий погляд, зацікавленість і безпосереднє співчуття.

Для успішної корекційної роботи з дітьми групи "проблемно пасивних" вихователі можуть використовувати такі прийоми:

 створити і підтримувати у групі атмосферу взаємоповаги і тактовного спілкування;

 не використовувати прямого негативного порівняння з більш успішнішими та вправнішими ровесниками;

 підтримувати дитину всіма позитивними невербальними засобами;

 не ставити неочікуваних запитань;

 розділити на етапи виконання навчальних завдань, підтримувати і хвалити на кожному етапі;

 періодично ставити запитання або завдання, які не будуть для дитини заважкими;

 не одразу залучати дошкільника до видів діяльності, складником яких є змагання або порівняння;

 формувати впевненість у собі не тільки позитивною оцінкою, а й відзначати старанність і цілеспрямованість "проблемної дитини";

 намагатися вирішувати всі непорозуміння тільки з гарною перспективою.

Дошкільникам, які за поведінковими вчинками входять до другої групи — "проблемно активні", достатньо незначного приводу, щоб вони стали конфліктними, впертими, забіякуватими, нестриманими, агресивними тощо. Як ми зазначали, вони розвиваються у межах вікової норми, а головною причиною таких проявів поведінки можуть бути складні, дисгармонійні сімейні стосунки. Поведінка цих дітей викликає багато нарікань вихователів. Від своїх ровесників вони відрізняються спільними "проблемними" рисами: грубістю, невмінням поступатися, застосуванням сили для досягнення бажаного, частими протестами проти вимог та зауважень вихователів. В умовах заняття можуть коментувати свою роботу, штовхати сусіда, заважати йому, дуже емоційно реагувати як на успіх, так і на невдачу, вимагати кращу оцінку. У спільних іграх люблять командувати, бути першими, на прогулянках перебувають подалі від вихователів, бігають, кричать, стають заводіями шумних сцен.

Некерованість їхньої поведінки завжди спричинює сварки, образи, адже вони не поступаються іншим дітям, конфліктують, обстоюючи свої права та інтереси, ревниво ставляться до похвали старших. Такі діти завжди щось придумують, за їхньою ініціативою часто закінчуються одні ігри та розпочинаються інші (особливо це помітно в іграх за правилами). Спалахи роздратування та агресивності "проблемно активних" можуть спровокувати категоричність дорослих, різке обмеження самостійного вибору та дитячих задумів. Часто обстоюючи свою "самостійність", діти порушують усталені правила і порядки.

У дошкільників з недостатнім розвитком функції довільної саморегуляції завжди виникають проблеми з виконанням навчального завдання, їм потрібно більше часу, щоб угамуватися, а невміння зосереджено слухати вихователя стає причиною неповного розуміння інструкції щодо виконання завдання або правильної "орієнтації" на сторінці зошита. Ці діти зазвичай порушують правила виконання роботи, плутають послідовність елементів завдання, припускаючись помилок, виправляють їх, але знову роблять аналогічні. Рвучкість, різкість і неорганізованість рухів стає причиною неохайних, зім'ятих аркушів паперу та зошитів з виконаними завданнями, незакінчених фігурок з пластиліну, перекошених та недобудованих конструкцій. Спостерігаючи за такими дітьми, можна пересвідчитися, що вони, зазвичай, не зосереджуються на обмірковуванні завдання, а одразу ж приступають до його виконання, часто відволікаються під час роботи, а іноді навіть не пам'ятають умови завдання. Незважаючи на власні помилки, діти із задоволенням коментують і висміюють огріхи в роботах своїх ровесників. При ускладненні будь-яких завдань навчального характеру ці дошкільники виконують роботу значно гірше, щоразу більше відволікаючись, втрачаючи цілеспрямованість. За присутності дорослого в них покращується зосередженість та поліпшуються результати роботи.

Однак важливо пам'ятати, що відхилення у поведінці "проблемно активних" дошкільників залежать від жорсткої регламентованості з боку дорослих. Часто агресивність, конфліктність, упертість є наслідком непосильних психологічних і фізичних навантажень у дитячому садку. Залежно від особливостей центральної нервової системи та рівня вікового розвитку дитини головними стресогенними чинниками можуть бути: категоричність у дотриманні певних правил поведінки, дисципліни та режиму; тривале перебування серед великої кількості дітей; одночасність кількох вимог до дитини; часті порушення звичного розпорядку дня.

У роботі з "проблемними" дітьми дуже важливо запобігти виникненню напруженої ситуації, агресивному вчинкові дитини. Для цього пропонуємо ще один прийом, який добре зарекомендував себе у практичній роботі з дітьми, що мають відхилення у поведінці та потребують допомоги дорослих. Цей прийом виконується поетапно.

1. На першому етапі дорослий (вихователь) ніби потурає дитині: часто поглядає на неї, хвалить перед іншими, висловлює нейтральні зауваження, має тілесний контакт з нею. За такого ставлення дорослого дошкільник починає краще поводитись, продуктивність його посильної роботи зростає, він більше довіряє своєму вихователеві.

2. Коли закріпились позитивні результати першого етапу, дорослий переходить до другого: змінює свою тактику і приділяє дитині увагу та поглядає на неї тільки тоді, коли її поведінка відповідає його очікуванням, саме так підкреслюючи її позитивні досягнення дошкільника.

3. На третьому етапі вихователь використовує "перервну" схему підкріплень: звертає увагу на дитину лише у разі її гарної поведінки, постійно збільшуючи інтервали між позитивним підкріпленням.

Систематичне проведення відвертих бесід з конкретним порушником поведінки, формування в нього переконання, що поважають та визнають лише тих, чиї вчинки є соціальне корисними, — приклад ще одного способу, який допоможе змінити поведінку дітей на краще.

У роботі з дошкільниками, які своєю поведінкою помітно виділяються серед ровесників, особливо значущою є гра. Як лакмусовий папірець, гра виявляє стан дитячої поведінки. У грі можна заохочувати дитину до активності, самостійності, хвалити її за наполегливість, уміння захистити себе, зміцнювати її віру у власні сили. Ігрова ситуація дає змогу дорослому здійснювати виховний вплив на дошкільників, коли ведучий гри (вихователь або психолог) може опосередковано впливати на кожну дитину через атмосферу емоційної близькості до групи та підтримки інтересів до інших учасників. У грі дитяча ініціатива стає виразнішою, або ж дитина більше дотримується правил і обмежень, ініційованих дорослим.

У представлених ігрових ситуаціях дошкільники відпрацьовують свої "травмівні проблеми", тобто відбувається емоційне реагування, яке передбачає вільне вираження особистих емоцій і прояви душевної теплоти й уваги з боку ровесників та дорослих. Під час ігрової ситуації використовуються спеціально розроблені методи і прийоми, зміст яких відповідає корекційним завданням. Для учасників сюжетно-рольових та спеціальних ігор-драматизацій застосовуються прийоми десенсибілізації страхів, створюється атмосфера сприяння емоційній децентрації, полегшується ситуація спілкування.

Використовуючи на заняттях запропоновані ігри, потрібно пам'ятати, що кожна така гра несе полі-функціональне навантаження. Це означає, що підчас гри можна вирішувати різноманітні завдання: підвищувати самооцінку дітей, зменшувати емоційну напругу і страхи, допомагати налагоджувати партнерські стосунки з дорослими. В дитячій грі дуже важливо підтримувати й закріплювати спроби учасників змінити свою поведінку, продовжувати розвивати довірливі стосунки між ними, стимулюючи їх до взаємодії між собою, навчаючи цінувати дружню підтримку. Дорослі можуть дозволити дітям виразити свої негативні почуття, але необхідно проаналізувати їх після гри. За такої позиції дорослого дітям легше буде приймати самостійні рішення, вони навчаться бути відповідальними за свої учинки.

Для групових занять з дошкільниками, які мають відхилення у поведінці, пропонується набір корекційних ігор, які можна проводити в дитячому садку, на природі, вдома.